tam_lin: (Default)
несколько лет тому назад я прошла конкурс (или какие там были процедуры? не помню уже) на подготовку нескольких статей для книги Biographic Dictionary of Women’s Movements and Feminism. Статей должно было быть три: о Лесе Украинке, Олене Пчилке и о Марии Левкович. На выходе ж их осталось только две, о Лесе Украинке и Олене Пчилке.

Мария Левкович, о которой не удалось собрать материала, потому что не удалость попасть в архивы СБУ/КГБ, осталась занозой. И только сейчас я поняла, насколько серьезной. Сейчас намного больше говорится о женщина в истории Украины, в украинской культуре, литературе, политике. Но право же тиражируются одни и те же лица, значительные настолько, что пройти мимо них невозможно даже в той патриархальной культуре, в которой мы живем. Все остальные затираются, исчезая вместе с исчезающими архивами и поколениями.

"Музей покинутих секретів" - об этом. О женщинах, ушедших в темноту навсегда и прорывающихся оттуда только голосом рода. Об истории, переписывающейся у нах на глазах так, что мы даже заметить этого не успеваем.

Неровный, рваный текст. С вязкими и удивительно ходульными персонажами из жизни сегодня - и настолько же живыми, только уже мертвыми - современниками ли, партизанами ли УПА. Страшный текст о страшном времени. Его невозможно читать - и невозможно оторваться от него.

Роман о травме, вытесненной из культурного дискурса, настолько острой, что практически нет возможности ее касаться. О Голодоморе уже можно говорить. А история Украины времен ВОВ и сразу после нее все еще остается чем-то, к чему лучше не прикасаться напрямую. "Солодка Даруся" и "Музей покинутих секретів" - первые известные мне тексты, сумевшие заговорить об этой травме - голосом женщины, принявшей на себя удар, после которого невозможно оставаться среди живых, и стертой, как и сейчас сейчас стирают женщин - из жизни и с фотографий.
tam_lin: (reading as lovemaking)
наконец-то сегодня купила "Не червоніючи" [livejournal.com profile] ronitullo.
покупать чуток страшновато было, потому что нравится она мне очень.
а вдруг не?..

но оторваться от книжки было почти невозможно.
ни одной лишней ноты. ни одного фальшивого слова.

друзья, я нас поздравляю.
в Украине опять появилась талантливая писательница.
tam_lin: (stream of consciousness)
(текст написаний на мотиви давнішого,
опублікований у: Золота доба.- №1. - 2007. - С. 86-88. )

Жіноча література — то музей дзеркал. Заходиш — і спиняєшся, спантеличена мерехтінням віддзеркалень у напівтемній, порожній, припалій курявою кімнаті. Ходиш — і шукаєш поміж тих дзеркал себе. Чекаєш, коли і тобі знайдеться місце у світі.

Утім, коли 2002 році видавництвом «Факт» було опубліковано романи «Пристрасть» та «Застигла жінка» (Анні Ерно. Пристрасть. — К.: «Факт», 2002. — 192 с.) сучасної французької письменниці Анні Ерно — авторки 14 романів, зокрема, «Його місце» (1983), «Жінка» (1988), «Сором» (1997), — вперше перекладені українською мовою Євгенією Кононенко, романи, що здобули визнання не тільки у Франції, а й за кордоном саме тому, що сторінка за сторінкою списують досвід буття жінкою у сучасному суспільстві, вони, здається, залишилися практично поза увагою літературознавчої спільноти. Гортаючи шпальти періодичних видань, бачимо, що і «Пристрасть», і «Застигла жінка» (що також увійшла у книжку «Пристрасть») постали в українському літературному дискурсі радше як феномен перекладацької справності, аніж як літературне явище.

Перекладені тексти представлені у книжці не у хронологічному порядку, що порушує тяглість творчих пошуків письменниці: «Застигла жінка», вперше опублікована у 1981 р., була останнім романом Анні Ерно, у якому вона дотрималася форми, близької до власне романної. «Пристрасть», написана у 1992 р., вже відтворює специфічний стиль, віднайдений авторкою: твори письменниці коротшають, стають уривчастими, схожими скорше на щоденникові нотатки, та рвучкішими, втрачаючи плинність «жіночого письма», наче скидають з себе, шар за шаром, несумісні із досвідом життя умовності: класичну романну форму, сюжетну складність, розмаїття мовних засобів, витонченість мови.

Твори авторки завжди авто/біографічні, що вписує її у значно ширший контекст так званої «жіночої літератури» (згадати хоча б «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко або «Польку» Мануели Ґретковської). Витворюючи текст, вона вписує у нього себе, свій всесвіт, свій досвід, крапля за краплею, і, констатуючи його, виносить його за межі саморефлексії: «…ça, s’est passé» («…то вже минуло»), сказала вона в одному із інтерв'ю. Досвід, прожитий і прискіпливо виписаний, полишається на одинці зі світом, адже писання, за переконанням Ерно, — «це публічна справа».

Саме ця свідомість публічності творчості й надає її текстам потужне феміністичне наснаження: у текстах Ерно неможливо уникнути прискіпливо, детально зафіксованих спогадів і переживань письменниці. Так, читаючи її «Застиглу жінку», неможливо не помітити — разом із протагоністкою — перевернуту родинну ієрархію, материнські настанови щодо незалежності жінки, які врешті-решт постають для героїні пасткою, не витримуючи контрасту із переможністю життєвих реалій, у які вона потрапляє, виявляючись неспроможною перетворитися на ту саму незалежну жінку, якою прагла бачити її мати — і материнське розчарування, ледь помітне, але від того не менш болісне.

Така підкреслена авто/біографічність текстів також створює для письменниці безмежний простір для відкриття власної тілесності, привносячи її у літературно-художній простір, відкриваючи можливості для її дослідження — дослідження власної сексуальності дитиною чи переживання пристрасті зрілою жінкою, змушеною ховатися із нею від своїх дітей, — обговорення та детабуїзацію.

Тому цікаво було гортати сторінки "Пристрасті" — і згадувати власні пристрасті і бажання, свої кохання, поза якими, здавалося тоді, не існує життя, бо життя існує лише заради кохання. Цікаво було торкатися прозорого шовку сторінок, наснаженого гострим усвідомлення себе, своєї тілесності, залежності від іншого, замкненості у собі. Цікаво було.

А "Застигла жінка" спинила дихання. На другому десятку сторінок вже не було сили дихати від болю та упізнаваності; на третьому — хотілося плакати, від болю. І від полегшення: тепер і я є. Про мене писано — тепер маю право бути. Ніби текст, вже самою своєю появою, видрукуваністю, і досі ледь відчутним запахом типографської фарби уможливив саме моє існування, довів ймовірність мого життя, мого досвіду, моїх страхів. мого світу.

Ніби цей роман — ні! не люстерко, крізь яке вдивляєшся у світи інших жінок, іншого кольору, інших країн, іншого соціального стану, таких різних, і тим не менше таких близьких і теплих, зболілих чи щасливих, цинічних чи замріяних, сильних, негарних, самотніх, чорних, блондинок, смертельно хворих, таврованих операціями та людьми — дзеркало. антикварне, стьмяніле по кутках, і зображення у ньому іноді геть не видно, бо стоїть у найдальшому від вікон кутку, а знадвору вже просяться сутінки. Проте дзеркало те — твоє. І у непевній постаті, відбитій у склі, бачиш свої риси, спочатку дитячі, а там вже й теперішні, бачиш батьків, і дітей своїх, які ще тільки будуть, і старість, якої ще не хочеш.

Все твоє життя — списане чужою рукою у країні-привиді з твого дитинства. Списане — і створене — для тебе, для інших. Твоє лице — в облямівці лискучої палітурки — і твої страхи, болі, нерозуміння, прагнення жити інакше, аніж виходить, неспроможність змиритися із анфіладою дзеркал, у якій твоє — лише люстерко, приречене скніти та тьмяніти, лише зрідка виблискуючи від доторку чужої жіночої руки.

Бо жіноча література — то музей дзеркал. Заходиш — і спиняєшся, спантеличена мерехтінням віддзеркалень у напівтемній, порожній, припалій курявою кімнаті. Ходиш — і шукаєш поміж тих дзеркал себе. Чекаєш, коли і тобі знайдеться місце у світі.
tam_lin: (reading as it is)
зашла сегодня в новооткрывшийся (буквально рядом с домом) "Книжковий супермаркет", побродить между полками, посмотреть, что там водится. обнаружила прелюбопытнейшее.

во-первых, оказывается, начали переводить Дубравку Угрешич: нашла ее роман "Форсирование романа-реки", изданный "Азбукой" ни много, ни мало, а в лохматом 2002 году. пропустила. эх.

во-вторых, нашла перевод романа Фей Велдон "Ожерелье от Булгари". не знаю, кто этот идиот, кто писал к книге аннотацию, но Фей Велдон как представительница "женской" литературы - это что-то. человек явно не знаком с понятием постмодернистической иронии.

в-третьих, нашла "Мы здесь эмигранты. Парижское Таро" Мануэлы Гретковской (российского издания). "Метафизическое кабаре" по-прежнему найти не могу. ах.

и вообще ах. хочу много денег.
покупать книжки, шуршать страницами и читать...
tam_lin: (reading as lovemaking)
прочитала вчера "Мемуары гейши" А. Голдена.

книга оставила после себя странное ощущение опустошенности: и читается вроде хорошо, и реалии вводятся аккуратно, и заканчивается хорошо. а тоска такая, что волком выть хочется.
никак не могу уложить в голове, как надо жить, чтобы выжить - и выжить человеком. и вроде понимаю, что судьба, описанная в этой книге, далеко не самая тяжелая, и все же она кажется невыносимой. хотя, может, ребенок, шаг за шагом шедший по этой невыносимости, такой ее и не мог видеть, а потому ему было легче.

а еще странно, что эту книгу написал мужчина.
для меня было бы очень ценным увидеть эту жизнь описанной женщиной, ее прожившей.
хотя и то, что этот дневник появился, тоже уже, пожалуй, немало.
tam_lin: (feminist)
на самом деле меня очень беспокоит упорственное желание мужчин заявить свои права на беременность. нет, я не говорю сейчас о репродуктивных правах и не рассуждаю о том, кто должен иметь право решать жить ребенку или нет (хотя для меня ответ очевиден, и это - женщина). я говорю именно - о беременности.

общество, которое я знаю как женщина, как человек, как ученый, бесконечно мечется из одной крайности в другую. то о беременности непристойно говорить, то о ней начинают разглагольствовать даже люди, в жизни которых не было беременной женщины и в ближайшем времени не планируется, а то и те, кто свою (именно так, заметьте) женщину своим же волевым решением оправлял под нож: "как же, позвольте, это ведь нас касается!"

не касается. не касается - и не может коснуться.
попала мне когда-то в руки книга "Отцовство" Михаила Эпштейна. я думала: вот оно! свершилось! мужчина, оказавшийся способным пережить всю физиологичность и мистику переживаний женщины, в которой и за счет которой, растет и развивается дитё! сказать, что я была разочарована, - это не сказать ровным счетом ничего: на протяжении 238 страниц "метафизического дневника" человек пережевывал сопли и собственные разочарования, с каждой страницей, как казалось мне, читательнице, все больше погружаясь в косность стереотипов. да, дневник был о нем, о его переживании отцовства, но я так и не смогла избавиться от ощущения, что само по себе отцовство было для автора только поводом влезть в себя, окопаться там и выглядывать оттуда, надеясь сквозь плохо законопаченные щели все-таки лицом к лицу встретиться с Богом.

я, наверное, никогда не забуду глаза беременной девушки, увиденной в будапештском метрополитене, действительно светившиеся изнутри. у меня пока нет собственных слов, чтобы описать ее, ее взгляд, обращенный внутрь, тепло, жившее вокруг нее. равно чтобы говорить и о заплаканных глазах беременной женщины, просившей подаяния в киевском метро в прошлую среду. и многих животах и лицах беременных женщин, живущих на грани этого мира и того.

я не намерена никого идеализировать: существует масса женщин, для которых выносить ребенка и родить такое же обыденное дело, как для меня оттарабанить два часа на синхроне.
но я точно знаю, что написать Stabat Mater (см. эссе Юлии Кристевой) могла только женщина. чтобы не написал мужчина, это всегда будет Stabat Fater (все большими буквами) - только о нем, о его духовном пространстве, в котором беременности не будет так же, как ее нет и в социуме. я точно знаю, что только считаные единицы мужчин способны прожить беременность своей женщины партнером, а не (в противоположной крайности) самцом, чувствующим себя обделенным таинством, доступа к которому они были лишены, и право на которое они пытаются вырвать у женщин, так и не потрудившись выйти из фаллогоцентрического порядка.

я бы предпочла, чтобы моего мужчину рвало от токсикоза одновременно со мной. честное слово.
tam_lin: (reading as it is)
дивне залишилося відчуття від книжки.

фантазія авторки - безмежна. сюжетна вишиванка схожа на райдугу своєю барвистістю. плетиво її світів складне і прозоре: жодного вузлику, жодної сплутаної нитки.

і тим не менше у процесі читання не зникало ледь помітне відчуття роздратування: здавалося, поки писано книжку, авторка судомно намагалася вигадати, навіщо вона її почала писати взагалі, так само, як і зав"язку. а втім, до кінця книги їй так і не вдалося доосмислити власний творчий процес. мудро виплетені світи лишилися паралельною, майже-живою, реальністю, наче текст писали, аби тільки ту реальність витворити. викинь пролог і епілог із тексту - і вона розсиплеться на порох.

тому у тексті так багато багатокрапок. тому текст, здається, на три чверті складається із простих речень.
бо коли пишеш повість, варто знати, що хочеш нею сказати.
tam_lin: (reading as lovemaking)
колись наштовхнулася в інтернеті на російський переклад "Пристрасті" Анні Ерно. згодом купила переклади українською (Анні Ерно. Пристрасть. К.: "Факт", 2002. Переклад Е. Кононенко), а руки до неї дійшли тільки тепер.

цікаво було гортати сторінки "Пристрасті" - і згадувати власні пристрасті і бажання, свої кохання, поза якими, здавалося тоді, не існує життя, бо життя існує лише заради кохання. цікаво було торкатися прозорого шовку сторінок, наснаженого гострим усвідомлення себе, своєї тілесності, залежності від іншого, замкненості у собі. цікаво було.

а "Застигла жінка" спинила дихання. на другому десятку сторінок вже не було сили дихати від болю та упізнаваності; на третьому - хотілося плакати, від болю. і від полегшення: тепер і я є. про мене писано - тепер маю право бути.
ніби текст, вже самою своєю появою, видрукуваністю, і досі ледь відчутним запахом типографської фарби уможливив саме моє існування, довів ймовірність мого життя, мого досвіду, моїх страхів. мого світу.
нібі цей роман - ні! не люстерко, крізь яке вдивляєшся у світи інших жінок, іншого кольору, інших країн, іншого соціального стану, таких різних, і тим не менше таких близьких і теплих, зболілих чи щасливих, цинічних чи замріяних, сильних, негарних, самотніх, чорних, блондинок, смертельно хворих, таврованих операціями та людьми - дзеркало. антикварне, стьмяніле по кутках, і зображення у ньому іноді геть не видно, бо стоїть у найдальшому від вікон кутку, а знадвору вже просяться сутінки. проте дзеркало те - твоє. і у непевній постаті, відбитій у склі, бачиш свої риси, спочатку дитячі, а там вже й теперішні, батьків, і дітей своїх, які ще тільки будуть, і старість, якої ще не хочеш.
все твоє життя - списане чужою рукою у країні-привиді з твого дитинства. списане - і створене - для тебе, для інших.
твоє лице - в облямівці ликучої палітурки - і твої страхи, болі, нерозуміння, прагнення жити інакше, аніж виходить, неспроможність змиритися із амфіладою дзеркал, у якій твоє - лише люстерко, приречене скніти та тьмяніти, лише зрідка виблискуючи від доторку чужої жіночої руки.

жіноча література - наче музей дзеркал. заходиш - і спиняєшся, спантеличена мерехтінням віддзеркалень у напівтемній, порожній, припалій курявою кімнаті.
ходиш - і шукаєш поміж тих дзеркал себе.
чекаєш, коли і тобі знайдеться місце у світі.
tam_lin: (Default)
почасти, точним описом східноєвропейського досвіду - та й мого особистого:

Eastern European feminists have difficulties in using the same voice when they are addressing a "home" audience - non-feminist in most cases - and an outside, usually Western - feminist - audience. Thus, they always speak something translated, so there is always the possibility of speaking inadequately, of unsuccessful - potentially parodic - imitation. (Feminist discourse in eastern Europe is also "reflected discourse" in Bakhtinian terms, one that is being implanted/transplanted, in short, imitated with varying degrees of success). When they speak to their own society, they translate the borrowed discourse, while when they speak to "the outside", they translate the experience: both projects are difficult, not to say impossible. In both cases, the speech is double-voiced, as well as relatively inadequate; the probability of meanings being shifted - or lost, misinterpreted, or mis-rendered - is really very high. Potentially, everything they speak can have a parodic effect, and often does.
Ralitsa Muharska. "Silences and parodies in the East-West feminist dialogue"
tam_lin: (Default)
Pepper Schwartz, Virginia Rutter. The Gender of Sexuality (AltaMira Press, c2000)

от що знайшла:
по-перше, естроген може мати більше впливу на людську агресію, аніж тестостерон (стор. 6)
по-друге, схоже, що гормональні стрибки не є основною причиною сексуальної поведінки чи будь-яких соціальних дій; натомість, соціальні обставини можуть бути причиною гормональних стрибків (стор. 7). До прикладу:

"One animal experiment took a dominant rhesus monkey out of his environment and measured testosterone level. It was very high, suggesting that he had reached the top of the monkey heap by being hormonally superior. Then the monkey was placed among even bigger, more dominant monkeys than himself. When his testosterone level was remeasured, it was much lower. Onew interpretation is that social hierarchy had influenced the monkey's biological barometer. His testosterone level had adjusted to his social status. In this case, the social environment shaped physiology (p. 8). - Rose, R.M., J.W. Holaday, and I.S. Bernstein. 1970. "Plazma Testosterone, Doninance Rank, and Aggressive Behavior in Male Rhesus Monkeys". Nature 231: 366-68

перекладати ліньки :)
tam_lin: (Default)

Read more... )

В пятницу дочитала "На маяк" и "Флаш".
Только под конец "Флаша" сообразила, то речь идет о собаке известной британской поэтессе. Захотелось почитать ее биографию. И вообще - только Вирджиние Вульф могла придти в голову идея писать биографию спаниеля, пусть даже известной поэтессы. Но боже мой - жизнь собаки в параллель к жизни женщины. Жизнь женщины как жизнь собаки. Женщина-собака.

А роман "На маяк"... нет, не зачаровал, не заворожил. Невероятный ритм произведения, ни на что не похожий, раскатистый, неровный. Вирджинию Вульф (даже нелитературные ее произведения, "Три гинеи", например, или "Собственную комнату") не возможно читать в один присест, за чашкою чаю. Текст романа изматывает. Волна - длинная, широкая, приливная. Обрыв. Еще обрыв. Шорох уползающей воды, цепляющейся за каменистое дно, ракушки, крабов, вынесенных приливом на чужой, инородные песок. Размеренные шаги. Обрыв. И снова прилив.
И нет, совсем не обязательно "думать" над Вирджинией Вульф. Анализировать. Разбирать текст на клочки. Эти клочки обманчивы. Но они все сделают за вас. Расслабиться, впустить в себя шорох иной вселенной, приливную волну и режущую невидимость шагов в бездонной пропасти лужайки.
Остановиться. Закрыть книгу. Окунуться в оглушительность метро. Или пронизывающий мрак ночного января. И понять: быть возможно - только там, где  шорох уползающей воды, цепляющейся за каменистое дно, ракушки, крабов, вынесенных приливом на чужой, инородные песок, размеренные шаги. И обрыв.

Памятка: обязательно найти "Миссис Деллоувей". Принюхаться к запахам книжки, пальцами пройтись по переплету, проверить шершавостость страниц. И наконец прочитать роман.

Profile

tam_lin: (Default)
Tamlin

July 2017

S M T W T F S
      1
2345678
91011 12 131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 2017-07-26 08:30 am
Powered by Dreamwidth Studios