![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
tam_lin(полетіли абсолютно всі посилання, тому позначила нашвидкоруч, цифрами у дужках.
як комусь буде цікаво, решту статті теж можу викласти)
"...тіло ...безпосередньо занурене в політичну царину; владні відносини чинять на тіло прямий вплив, наснажують його..., зобов'язують до церемоній, вимагають від нього свідчень покори" (1) , наголосив Мішель Фуко. "...те, що ми знаємо про тіло, - це знання, вироблене культурою" (2) ,- стверджує Джоан Скотт. Тіло, тілесність і сексуальність, навколо яких літературою ХVІІ-ХІХ сторіччя, було вироблено метафорично наснажений дискурс мовчання, на сьогодні набули стількох назв і значень, що перетворилися на метафору метафори. За численними дискурсами тілесності та сексуальності почало зникати тіло. Людина перетворилася на sexed subject. На носія культурно та політично викарбуваного дискурсу влади.
Але це - ХХ століття. У кінці ж ХІХ століття європейські письменники лише відшуковували літературний шлях до сексуального, шукали способів його леґітимного називання у межах культури, яка прагнула говорити про нього "ad infinitum, водночас експлуатуючи його [секс] як Секрет" (3) . Шукали шлях поміж високолітературною позатілесністю та порнографією, творячи дискурс еротики, одомашнюючи порнографію, деромантизуючи високу літературу.
Певно, не буде перебільшенням стверджувати, що на той час існувало лише два літературних дискурси тілесності: порнографія, яка завжди конструюється навколо насильства, навколо примусової сексуалізації та володіння через розщеплення тілесної та духовної цілісності жінки, та безтілесність, яка обростала плоттю лише під час поцілунку або ґвалтовного святкування перемоги на захопленій території (причому останнє, власне, є невід'ємною частиною порнографічного дискурсу).
Такий розподіл є віддзеркаленням класичної філософської думки: "...пост-картезіанський модерністський період марковано відмовою від тіла як перепони чистій раціональній думці. Як таке, тіло займає місце виключеного іншого, і його цілком можна залишити поза обговоренням" (4). А отже поза обговоренням залишається і жінка як втілення тілесного та сексуального.
У європейському патріархальному просторі жінки набувають усіх ознак підпорядкованого, Іншого, досліджуваного Едвардом Саїдом в "Орієнталізмі". Вони завжди є усім тим, чим не є мужчина. Якщо мужчина – чистий дух, то жінка – завжди плоть: "...категорія статі – це категорія, яка завжди належить жінці, і жінку неможливо уявити поза нею. Тільки вони [жінки] – це стать, та сама стать і секс, їх перетворили на секс у їхній свідомості, у текстах, діях і жестах..." (5)
Якщо мужчина – завойовник, то жінка – завжди те, що підлягає завоюванню. І саме це – той заборонений дискурс тілесності та сексуальності, що знаходить своє вираження у порнографічній літературі: тут жінка є радикальним проявом романтизованого, містифікованого, демонізованого Іншого, який потребує – ні, вимагає – приборкання. "Чоловіча сексуальна влада є сутністю культури. [...] Завоювання жінки, виражене у статевому акті, в акті володіння нею, в акті використання її як речі, є сценарієм, повтореним нескінченну кількість разів у контексті статевих стосунків і поза ними скрізь у культурі" (6).
Якщо чоловік – громадянин, то жінка – завжди його найкраща половина, "делікатна, чиста і безпристрасна, бастіон моральної та духовної чесноти" (7) – ідеал громадянський та ідеал літературний, уславлюваний в європейській культурі від доби Просвітництва з такою самою пристрастю, з якою уславлювали, за твердженням Андреа Дворкін, насильство. Утім, цей ідеал насправді видається зворотнім боком порнографічного дискурсу, який, "як тактика домагання, несе у собі іншу функцію – попередження. Він примушує нас стояти в строю, він нагадує тим, хто забув, ким він є, йти в ногу, він пробуджує страх" (8).
А отже, література є інструментом влади: носієм знання, у сенсі, якого надавав цьому поняттю М.Фуко, і у той самий час - стратегією відтворення владних стосунків, упорядкування тілесності як такої – і підпорядкування жіночої тілесності, перетворення її на метафору чоловічого бажання. У цьому аспекті не можна не погодитися із твердженням Соломії Павличко: "...феміністична праця над каноном являє собою надзвичайно відсвіжну літературну стратегію" (9).
Феміністична літературна критика є інструментом вираження влади літературознавця над текстом: "Для фемінізму, [...] абсолютно кожний інтерпретативний акт включає у себе застосування влади над текстом" (10). Як така, феміністична літературна критика спрямована на розкриття текстуальних стратегій, а тому й уможливлює обговорення дискурсу влади в літературному тексті, зокрема на рівні вираження та відтворення тіла та тілесності.
В українській літературній критиці обговорення проблем вираження тілесності та сексуальності як однієї з літературних стратегій з'явилося разом із започаткуванням феміністичної літературної критики, уможливлене підкреслено феміністичним підходом літературознавчої спадщини Соломії Павличко та ґрунтовною критикою Тамари Гундорової. Разом із тим, через нерозробленість феміністичної теорії в українському літературознавстві, проблеми ці лишилися марґінальними, адресованими лише побіжно та випадково, на противагу значному доробку західної феміністичної критики.
Цілком усвідомлюючи частковість окресленого вище дискурсу, я спробую довести, що в українській чоловічій літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття жіноче тіло завжди є метафорою чоловічого бажання, проекцією чоловічих уявлень про жіночість і сексуальність, які уможливили утвердження жінки як іншої, наголошуючи на її плотськості, містифікуючи та демонізуючи жіночу сутність, коли вона не вміщувалася у культурно встановлені, завузькі рамки іншості. Натомість жінка в українській жіночій прозі того ж періоду – це пошук власної сутності і власного духу у межах культури, яка їй відмовила у бутті. Тому тут жіноча тілесність і сексуальність перетворюються на метафору бажання духовності, прагнення вийти поза межі тілесності і – через сферу ірраціональну – оволодіти сферою духовною.
1. Мішель Фуко. Наглядати й карати. К.: "Основи", 1998. С. 34.
2. Joan W. Scott. "Gender: A Useful Category of Historical Analysis". In Feminism and History, ed. by Joan W. Scott. Oxford/New York: Oxford University Press, 1996. C. 175
3. Michel Foucault. The History of Sexuality. Vol. 1. London: Penguin, 1978. С. 317.
4. Mаrgrit Shildrick, Janet Price, "Openings on the Body: A Critical Introduction". У кн.: "Feminist Theory and The Body: a Reader" (під ред. Mаrgrit Shildrick та Janet Price) (New York: Routledge, 1999). C. 2.
5. Моника Виттиг. "Категория пола". У кн.: Моника Виттиг. "Прямое мышление" и другие эссе. М.: "Идея-Пресс", 2002. С. 25.
6. Андреа Дворкин. "Порнография: Мужчины обладают женщинами" // Гендерные исследования.- 2000. - №4.- С. 16.
7. Londa Schiebinger. "Theories of Gender and Race". "Feminist Theory and The Body: a Reader" (під ред. Mаrgrit Shildrick та Janet Price) (New York: Routledge, 1999). C. 27.
8. Моника Виттиг. "Прямое мышление". У кн.: Моника Виттиг. "Прямое мышление" и другие эссе. М.: "Идея-Пресс", 2002. С. 41.
9. Соломія Павличко. "Канон класиків як поле ґендерної боротьби". У кн.: Соломія Павличко. Фемінізм. К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2002. С. 218.
10. Tania Modleski. "Feminism and the Power of Interpretation: Some Critical Readings". У кн.: Feminist Studies/Critical Studies, ed. by Teresa de Lauretis. McMillan Press Ltd., 1994. C. 136.
як комусь буде цікаво, решту статті теж можу викласти)
Отілеснена абстракція:
Жінка та жіночість як метафора бажання в українській літературі
кінця ХІХ – початку ХХ століть
Жінка та жіночість як метафора бажання в українській літературі
кінця ХІХ – початку ХХ століть
"...тіло ...безпосередньо занурене в політичну царину; владні відносини чинять на тіло прямий вплив, наснажують його..., зобов'язують до церемоній, вимагають від нього свідчень покори" (1) , наголосив Мішель Фуко. "...те, що ми знаємо про тіло, - це знання, вироблене культурою" (2) ,- стверджує Джоан Скотт. Тіло, тілесність і сексуальність, навколо яких літературою ХVІІ-ХІХ сторіччя, було вироблено метафорично наснажений дискурс мовчання, на сьогодні набули стількох назв і значень, що перетворилися на метафору метафори. За численними дискурсами тілесності та сексуальності почало зникати тіло. Людина перетворилася на sexed subject. На носія культурно та політично викарбуваного дискурсу влади.
Але це - ХХ століття. У кінці ж ХІХ століття європейські письменники лише відшуковували літературний шлях до сексуального, шукали способів його леґітимного називання у межах культури, яка прагнула говорити про нього "ad infinitum, водночас експлуатуючи його [секс] як Секрет" (3) . Шукали шлях поміж високолітературною позатілесністю та порнографією, творячи дискурс еротики, одомашнюючи порнографію, деромантизуючи високу літературу.
Певно, не буде перебільшенням стверджувати, що на той час існувало лише два літературних дискурси тілесності: порнографія, яка завжди конструюється навколо насильства, навколо примусової сексуалізації та володіння через розщеплення тілесної та духовної цілісності жінки, та безтілесність, яка обростала плоттю лише під час поцілунку або ґвалтовного святкування перемоги на захопленій території (причому останнє, власне, є невід'ємною частиною порнографічного дискурсу).
Такий розподіл є віддзеркаленням класичної філософської думки: "...пост-картезіанський модерністський період марковано відмовою від тіла як перепони чистій раціональній думці. Як таке, тіло займає місце виключеного іншого, і його цілком можна залишити поза обговоренням" (4). А отже поза обговоренням залишається і жінка як втілення тілесного та сексуального.
У європейському патріархальному просторі жінки набувають усіх ознак підпорядкованого, Іншого, досліджуваного Едвардом Саїдом в "Орієнталізмі". Вони завжди є усім тим, чим не є мужчина. Якщо мужчина – чистий дух, то жінка – завжди плоть: "...категорія статі – це категорія, яка завжди належить жінці, і жінку неможливо уявити поза нею. Тільки вони [жінки] – це стать, та сама стать і секс, їх перетворили на секс у їхній свідомості, у текстах, діях і жестах..." (5)
Якщо мужчина – завойовник, то жінка – завжди те, що підлягає завоюванню. І саме це – той заборонений дискурс тілесності та сексуальності, що знаходить своє вираження у порнографічній літературі: тут жінка є радикальним проявом романтизованого, містифікованого, демонізованого Іншого, який потребує – ні, вимагає – приборкання. "Чоловіча сексуальна влада є сутністю культури. [...] Завоювання жінки, виражене у статевому акті, в акті володіння нею, в акті використання її як речі, є сценарієм, повтореним нескінченну кількість разів у контексті статевих стосунків і поза ними скрізь у культурі" (6).
Якщо чоловік – громадянин, то жінка – завжди його найкраща половина, "делікатна, чиста і безпристрасна, бастіон моральної та духовної чесноти" (7) – ідеал громадянський та ідеал літературний, уславлюваний в європейській культурі від доби Просвітництва з такою самою пристрастю, з якою уславлювали, за твердженням Андреа Дворкін, насильство. Утім, цей ідеал насправді видається зворотнім боком порнографічного дискурсу, який, "як тактика домагання, несе у собі іншу функцію – попередження. Він примушує нас стояти в строю, він нагадує тим, хто забув, ким він є, йти в ногу, він пробуджує страх" (8).
А отже, література є інструментом влади: носієм знання, у сенсі, якого надавав цьому поняттю М.Фуко, і у той самий час - стратегією відтворення владних стосунків, упорядкування тілесності як такої – і підпорядкування жіночої тілесності, перетворення її на метафору чоловічого бажання. У цьому аспекті не можна не погодитися із твердженням Соломії Павличко: "...феміністична праця над каноном являє собою надзвичайно відсвіжну літературну стратегію" (9).
Феміністична літературна критика є інструментом вираження влади літературознавця над текстом: "Для фемінізму, [...] абсолютно кожний інтерпретативний акт включає у себе застосування влади над текстом" (10). Як така, феміністична літературна критика спрямована на розкриття текстуальних стратегій, а тому й уможливлює обговорення дискурсу влади в літературному тексті, зокрема на рівні вираження та відтворення тіла та тілесності.
В українській літературній критиці обговорення проблем вираження тілесності та сексуальності як однієї з літературних стратегій з'явилося разом із започаткуванням феміністичної літературної критики, уможливлене підкреслено феміністичним підходом літературознавчої спадщини Соломії Павличко та ґрунтовною критикою Тамари Гундорової. Разом із тим, через нерозробленість феміністичної теорії в українському літературознавстві, проблеми ці лишилися марґінальними, адресованими лише побіжно та випадково, на противагу значному доробку західної феміністичної критики.
Цілком усвідомлюючи частковість окресленого вище дискурсу, я спробую довести, що в українській чоловічій літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття жіноче тіло завжди є метафорою чоловічого бажання, проекцією чоловічих уявлень про жіночість і сексуальність, які уможливили утвердження жінки як іншої, наголошуючи на її плотськості, містифікуючи та демонізуючи жіночу сутність, коли вона не вміщувалася у культурно встановлені, завузькі рамки іншості. Натомість жінка в українській жіночій прозі того ж періоду – це пошук власної сутності і власного духу у межах культури, яка їй відмовила у бутті. Тому тут жіноча тілесність і сексуальність перетворюються на метафору бажання духовності, прагнення вийти поза межі тілесності і – через сферу ірраціональну – оволодіти сферою духовною.
1. Мішель Фуко. Наглядати й карати. К.: "Основи", 1998. С. 34.
2. Joan W. Scott. "Gender: A Useful Category of Historical Analysis". In Feminism and History, ed. by Joan W. Scott. Oxford/New York: Oxford University Press, 1996. C. 175
3. Michel Foucault. The History of Sexuality. Vol. 1. London: Penguin, 1978. С. 317.
4. Mаrgrit Shildrick, Janet Price, "Openings on the Body: A Critical Introduction". У кн.: "Feminist Theory and The Body: a Reader" (під ред. Mаrgrit Shildrick та Janet Price) (New York: Routledge, 1999). C. 2.
5. Моника Виттиг. "Категория пола". У кн.: Моника Виттиг. "Прямое мышление" и другие эссе. М.: "Идея-Пресс", 2002. С. 25.
6. Андреа Дворкин. "Порнография: Мужчины обладают женщинами" // Гендерные исследования.- 2000. - №4.- С. 16.
7. Londa Schiebinger. "Theories of Gender and Race". "Feminist Theory and The Body: a Reader" (під ред. Mаrgrit Shildrick та Janet Price) (New York: Routledge, 1999). C. 27.
8. Моника Виттиг. "Прямое мышление". У кн.: Моника Виттиг. "Прямое мышление" и другие эссе. М.: "Идея-Пресс", 2002. С. 41.
9. Соломія Павличко. "Канон класиків як поле ґендерної боротьби". У кн.: Соломія Павличко. Фемінізм. К.: Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2002. С. 218.
10. Tania Modleski. "Feminism and the Power of Interpretation: Some Critical Readings". У кн.: Feminist Studies/Critical Studies, ed. by Teresa de Lauretis. McMillan Press Ltd., 1994. C. 136.
